Медіагрупа «Антена»  

Примусова українізація Конституційний суд ухвалив рішення, згідно з яким усі навчальні заклади негайно і без винятку переходять на українську мову навчання

Іван Січовик, журналіст# 7, 23.02.2000

“... Може, й справді!

Нехай і так буде!

Так сміються ж з України

Стороннії люди!”

(Т. Шевченко)

Наприкінці минулого року група народних депутатів (51 особа) звернулась до Конституційного Суду України з вимогою дати офіційне тлумачення Статті 10 Конституції України “щодо обов’язковості використання державної мови у навчальному процесі навчальних закладів”. На їхню думку, існують “істотні розбіжності між практикою... і положеннями цієї Статті” та “свідоме ігнорування чи нехтування державної мови” посадовими особами.

Конституційний Суд майже одноголосно ухвалив Рішення, згідно з яким усі дошкільні, загальні середні, професійно-технічні та вищі державні і комунальні навчальні заклади мають негайно всі без винятку перейти на українську мову навчання. Це Рішення є обов’язковим до виконання на всій території України, остаточним і неоскаржуваним.

Лише один суддя Конституційного Суду проголосував “проти”. Це – Олександр Миколайович Мироненко, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Академії педагогічних наук, заслужений діяч науки і техніки України. Гадаємо, що читачам “Антенны” буде цікаво дізнатися, за допомогою яких аргументів відстоював він свою позицію при розгляді цієї делікатної справи.

Перш за все, О. Мироненко вважає, що Конституційний Суд не повинен був брати до розгляду згадане вище подання народних депутатів, які поставили перед ним політичне, а не юридичне питання. Їхні твердження не знайшли юридичного обгрунтування чи підкріплення відповідними експертними висновками, побудовані не на правових, а на по-літико-ідеологічних засадах. По суті КС виконав політичне замовлення, перебравши функції законодавчої влади, чим порушив Статтю 6 Конституції України і поставив під загрозу повного руйнування правову систему держави.

До того ж, прийнявши припис щодо “обов’язковості спілкування українською мовою в інших публічних сферах суспільного життя”, Конституційний Суд вдався до ревізії самої Конституції. Адже положення про те, що “державною мовою в Україні є українська мова”, визначає її як національну офі-ційну і робочу мову саме держави, а не громадянського суспільства чи приватної особи. В Рішенні КС конституційне поняття “застосування мови” підмінено висловом “спілкування”.

Саме словосполучення “публічні сфери суспільного життя” уявляється несприйнятливим ні з юридичної, ні з граматичної точки зору. В сучасній українській мові латинське publicus вживається як “громадський” і його синонім “суспільний”. У такому розумінні вигаданий Судом термін виглядає як “громадські сфери громадського життя”.

Рішення КС також суперечить частині 3 Статті 10 Конституції, яка гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Цю чітку, обов’язкову норму Суд підмінив досить розпливчастою формулою “можуть використовуватись”.

На думку судді КС, у прийнятому Конституційним Судом Рішенні проігноровано фундаментальне конституційне положення частини 2 Статті 3 Конституції про зверхність людини над державою і особу відсунуто на становище сумнозвісного “гвинтика” у державному механізмі. Мільйони дітей і їхніх батьків позбавляються конституційного права на навчання мовою, яку вважають рідною.

Прийняття Конституційним Судом такого помилкового рішення, зважаючи на сучасний стан правової свідомості нашого суспільства, його по-літичну полярність, несе реальну загрозу розпалювання міжетнічних і соціальних конфліктів.

Отож логічно постає запитання – яку мету переслідували нардепи, звертаючись до КС з цією проблемою, і чому високий Суд прийняв Рішення, яке ні найменшим чином не сприятиме консолідації суспільства, громадянському миру? За останніми офіційними даними українську мову вважає рідною 64,7% населення України, російську – 32,8%.

Мовна проблематика – сфера “тонка” і “тендітна”, правовий тиск тут нічого, окрім шкоди, не дасть. Історія української мови це повністю підтверджує. Її намагалися знищити силою законів і указів у царській Росії, нав’язати через суцільну українізацію суспільства на початку радянського періоду (згадаймо, як гостро висміяв цю спробу Микола Куліш у комедії “Мина Мазайло”), відсунути на периферію суспільного життя у 60-80 роки. Всі ці спроби і потуги завершились крахом.

Без сумніву, державна українська мова має блискучі перспективи, але тільки у тому разі, якщо вона утверджуватиметься природнім шляхом, без політичного чи юридичного авантюризму. Спроба новітньої примусової українізації не тільки суперечить точно виписаним конституційним нормам, а й обмежує права національних меншин та російськомовних етнічних українців, завдає відчутного удару авторитетові самої української мови.

Зовсім недавно Верховна Рада ратифікувала Європейську хартію регіональних мов і мов меншин, підтвердивши невідворотність європейського вибору України. А Конститу-ційний Суд своїм Рішенням знову відкинув нас у часи, коли силовий тиск на особистість був нормою. Отож сусіди і дивуються – де ми справжні, а де – фальшовані?!

Кому це потрібно, хто за цим стоїть і хто матиме з цього зиск? Може, у такий спосіб починає свою діяльність М. Жулинський після другого “восшествія” на посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань. Погляди, схожі з Рішенням КС, він нещодавно обстоював у діалозі з учасниками “Епіцентру” Піховшека.

У поемі “Єретик” Тарас Шевченко писав:

“Отак німота запалила

Велику хату. І сім’ю.

Сім’ю слов’ян роз’єдинила

І тихо, тихо упустила

Усобищ лютую змію”.

Мабуть, і сьогодні є багато зацікавлених у тому, щоб ці “усобища” бурхливо палали, є й ті, хто готовий підкинути дровець у те чадне багаття. Двомовність їх, бачте, мучить і жити не дає. Здається, ще Сократ сказав: “Я стільки раз людина, скільки мов знаю”.

Хіба не розуміють “ура-патріоти”, що, виштовхуючи ро-сійську мову за межі нашого суспільного життя, вони штучно відмежовують нас від потужного пласта всеслав’янської культури?! А куди нам подіти визнаних світовою спільнотою “російськомовних українців” М. Гоголя і В. Короленка, чи як бути з Шевченковою прозою, його щоденниками і чималою поетичною спадщиною, написаними російською мовою?!

Зрештою, що краще – дружнє співіснування двох споріднених, повнокровних чистих мов, чи мова-суржик, якою залюбки спілкуються персонажі Вєрки Сердючки, “Довгоносиків”, “Марабу”, бо саме такий суржик, швидше за все, якраз і буде наслідком примусової українізації.

У народі кажуть: “Сім раз відмір, один раз – відріж”. Прислухаймося до цієї мудрої поради!










ТОП-СТАТТІ
Номер # 7, 23.02.2000
ОСТАННІ НОВИНИ Замість суду — житловий будинок для еліти? Фронтовий щоденник: Як працюють фронтові шпиталі Фронтовий щоденник: Військовий капелан про свою роботу на війні Олимпиада 2022: новичок в лидерах. Фронтовий щоденник: Як Черкащани живуть на війні Репотажі з фронту Сьогодні в телеефірі Антени-плюс: Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" для мобільних мереж 2G та 3G Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" Чому москалі такі?
Дайджест Вартість проїзду у громадському транспорті малє становити не вище 2,7 грн? Спроба переворота в Україні призначена на 22 лютого? Откровения российского окупанта: почему он убивает украинцев? (відео) В Лугандоні вважають наше сало наркотиком! Экономика РФ летит в пропасть Унікальний вітровий генератор зробив винахідник з Черкащини Народний синоптик прогнозує теплу зиму О Золотой Орде и Киевской Руси, или почему Маркса не издавали в СССР?
Главная | Новости | Статьи | О нас | Выпуск новостей (видео) | Он-лайн трансляция «Антенна-плюс»
bigmir)net TOP 100
©«Антенна», 2009
посетителей: 85 хитов: 10149
вчера: 205/28525
время генерации: 0.037828922271729; SQL запросов: 11