Медиагруппа «Антенна»  

Уклін тобі, батьку Тарасе!

Володимир МАМАЛИГА# 9, 10.03.2004

Цьогорічні шевченківські березини проходять під знаком 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря — національного пророка, одвічного символу України, духовної сутності українства. Своїми роздумами з цього приводу з читачами “Антенны” ділиться наш журналіст.

Три роки поспіль автор цієї публікації, готуючи статті до Шевченківських днів, намагався рядками із полум’яних поезій Тараса Григоровича проілюструвати те, що діється в Україні сьогодні. Подібність вражаюча — ніби ті рядки написані не півтори сотні літ тому, а у наші, позбавлені здорового глузду дні. Мабуть, пророчість Шевченкової творчості якраз і криється в тому, що товща десятиліть не вкрила її пилом забуття і музейності, не змогла омертвити світлі думи Поета про долю народу і Батьківщини. Не випадково постать Тараса Шевченка завжди страхала владу, незалежно від того, як вона звалася — царська, радянська чи нібито незалежна українська. У той же час робилося і робиться все для того, щоб вмонтувати його спадщину у панівну ідеологію, використати для власних, далеко не благородних цілей.

Пригадуються події сорока-річної давності, коли світова громадськість готувалася відзначати 150-річчя від дня народження нашого Кобзаря. У березні 1964 року у Києві за рішенням ЮНЕСКО мав відбутися Всесвітній Шевченківський форум за участю знаних людей з багатьох зарубіжних країн. Підготовка до нього велася заздалегідь і з неабияким розмахом, досить сказати, що ювілейний комітет очолював голова Ради Міністрів УРСР. І ось влітку 1963 року столиця України одного дня здригнулася від страшної звістки — горить бібліотека Академії наук, яку в народі частіше звали Республіканська бібліотека або “Академка”. За значимістю, чисельністю фонду і кількістю унікальних видань це була третя книгозбірня у тодіш-ньому Радянському Союзі — після московської бібліотеки ім.Леніна і ленінградської ім.Салтикова-Щедріна.

Про спланованість тієї ганебної акції свідчили незаперечні факти, зокрема те, що всі гідранти у цьому районі Києва виявились відключеними від мережі місцевого водогону і пожежники не змогли розпочати гасіння протягом кількох годин. Як виявилось, книгосховища на двох поверхах бібліотеки були оброблені фосфором, що майже унеможливлювало оперативну ліквідацію пожежі. Три доби гинули у вогні духовні скарби, з першого поверху на вулицю виливався потік води, а з горішнього валував чорний дим і шугало полум’я. День і ніч тисячі киян у скорботному мовчанні стояли біля цього трагічного вогнища, у якому згоріло, за пізнішими підрахунками, майже півтора мільйона безцінних книг.

Людський поговір висував тоді дві версії щодо того, хто замислив знищити “Академку”: одні казали, що це справа рук всюдисущого КДБ, інші звинувачували ізраїльську спецслужбу “Моссад”. Зловмисника довго шукати не довелось, ним виявився науковий співробітник бібліотеки з 20-річним стажем на прізвище Погружальський. Справу розслідували ударними темпами і невдовзі у тісному приміщенні робітничого клубу на Подолі розпочався відкритий судовий процес. Нам, студентам-філологам, настійливо “рекомендували” не ходити на нього, а тих, хто посмів проігнорувати це застереження, добряче “проробляли” на партійних та комсомольських зборах.

Саме ці “неслухи” потім розповідали, що звинувачуваний поводився на суді якось дивно, говорив здебільшого малозрозумілі нісенітниці, хоча через деякий час на нього ніби находило просвітління. Тоді суддя оголошував перерву, після якої Погружальський знову нагадував очманілу людину — вочевидь, він перебував під впливом психотропних речовин. Одне з його просвітлінь співпало із завершенням виголошення вироку, і злочинець, засуджений до 12 років таборів, в останньому слові сказав наступне: “Враги прогресса на свободе, в тюрьму попался только я!” Нам залишалося лише губитися у здогадках, хто ж ті “враги прогресса”?

Цю сумну подію автор згадав у ювілейному році не випадково, адже й сьогодні є чимало бажаючих влити в україн-ську “діжку меду” свою “ложку дьогтю”, тих, кому особливо дошкуляє вогненне Шевченкове слово. Нещодавно на першому національному телеканалі політолог Погребинський вів диспут з кількома істориками і літературознавцями з приводу того, чому українці вважають Тараса Шевченка національним пророком. Один з тих добродіїв наполегливо вишукував аргументи, щоб кинути хоч якусь тінь на поета, мовляв, в особистому житті він був сякий-такий, до того ж і чарчину полюбляв. Та хіба все це, якщо воно й було насправді, може применшити велич того, що залишив нам у спадок Великий Кобзар, замулити чисті джерела його заповітів?! Дуже хочеться декому вирвати Шевченка з наших душ, а в ту порожнечу всунути гидоту, яка б перетворила нас, нині сущих, у новітніх яничар. Отож — пильнуймо, браття українці!

Від сьогоднішніх недругів Шевченка нерідко можна почути, що, мовляв, це тільки для нас він значима постать, а решта світу про нього мало знає. Відповімо їм словами покійного президента США Джона Кеннеді: «Я радий, що можу додати свій голос до тих, хто вшановує великого українського поета Тараса Шевченка. Ми вшановуємо його за великий внесок у культуру не тільки України, яку він так любив і так промовисто описував, а й культуру світу. Його творчість є благородною частиною нашої історичної спадщини». А попередник Кеннеді на президентстві Дуайт Ейзенхауер у промові на урочистостях з нагоди відкриття у Вашингтоні першого на Американському континенті пам’ятника Кобзареві, зокрема, сказав: «На всі грядущі часи ми сьогодні репрезентуємо світові цю статую Тараса Шевченка — Кобзаря України та Борця за Волю, — щоб увічнити віру людини в кінцеву перемогу волі».

У 1963 році серед видань, що мали вийти друком до 150-річного ювілею поета, було за-плановано і тритомник «Світова велич Шевченка». Студентів-філологів столичного університету, які тяжіли до наукової роботи, направили під час зимових канікул у всі союзні республіки СРСР із завданням — зібрати відгуки про нашого Кобзаря відомих на той час національних митців. Авторові цих рядків пощастило тоді побувати у Вільнюсі і поспілкуватися з багатьма місцевими літераторами, художниками, діячами кінематографу, театру та представниками інших творчих професій. Для них Тарас Шевченко був ніби земляком, адже у ранній юності він жив у прекрасній литовській столиці. Вони з гордістю показували меморіальні дошки на будівлях, де він мешкав, чи просто часто бував. Є такий пам’ятний знак і на приміщенні Академічної бібліотеки, послугами якої у свій час користувався юний Тарас, тоді ще кріпак Енгельгардтів. На полях деяких книжок він залишив свої олівцеві ремарки, що засвідчує неабиякий освітній рівень майбутнього поета. Мабуть, не був він для своїх панів простим «козачком».

Щирі, теплі почуття литовців до Шевченка, як і до українців взагалі, зворушували до глибин душі. Тодішній директор Інституту литовської мови і літератури письменник Йонас Ланкутіс, зокрема, сказав: «Тарас Шевченко особенно дорог тем народам, которые, как и украинский народ, создавали национальную литературу в борьбе за свою свободу и социальное равенство». Такими ж проникливими були і слова поета Альбінаса Жукаускаса: «Произведения Тараса Шевченко дороги литовскому народу, ибо они в свое время помогали будить и поднимать литовский народ. И сегодня великий украинский Кобзарь живой! Мы, литовцы, построили ему в наших сердцах великий памятник любви». На прощання литовські друзі подарували студенту-киянину щойно видану книгу «Шевченко и Вильнюс».

Відзначаючи 190-літній ювілей Т.Г.Шевченка, пригадаймо і ту вичерпну характеристику, яку дав Поетові інший велет нашої національної культури Іван Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога в зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».









ТОП-СТАТЬИ
Номер # 9, 10.03.2004
ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ Замість суду — житловий будинок для еліти? Фронтовий щоденник: Як працюють фронтові шпиталі Фронтовий щоденник: Військовий капелан про свою роботу на війні Олимпиада 2022: новичок в лидерах. Фронтовий щоденник: Як Черкащани живуть на війні Репотажі з фронту Сьогодні в телеефірі Антени-плюс: Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" для мобільних мереж 2G та 3G Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" Чому москалі такі?
Дайджест Вартість проїзду у громадському транспорті малє становити не вище 2,7 грн? Спроба переворота в Україні призначена на 22 лютого? Откровения российского окупанта: почему он убивает украинцев? (відео) В Лугандоні вважають наше сало наркотиком! Экономика РФ летит в пропасть Унікальний вітровий генератор зробив винахідник з Черкащини Народний синоптик прогнозує теплу зиму О Золотой Орде и Киевской Руси, или почему Маркса не издавали в СССР?
Главная | Новости | Статьи | О нас | Выпуск новостей (видео) | Он-лайн трансляция «Антенна-плюс»
bigmir)net TOP 100
©«Антенна», 2009
посетителей: 384 хитов: 10685
вчера: 854/23332
время генерации: 0.13331913948059; SQL запросов: 11