Медиагруппа «Антенна»  

Ми діти війни
Увірвавшись в наші оселі, війна запалила свій чорний смолоскип біди на довгі і страшні роки

Лідія ЄРЕЩЕНКО# 17, 30.04.2003

Де ви, мої ровесники, що народились в далекі 30-40 роки минулого століття, що розділили долі дітей війни? Та хіба тільки однієї війни? Пам’ятаєте війни, що крокували з нашим дитинством, що забирали наших батьків і братів, що сиротили нас? Першою в нашу домівку і в мою пам’ять постукала війна 1938 року і забрала нашого тата на двобій з поляками в Західну Україну. Ця війна тривала кілька місяців і швидко скінчилась. Ми дуже чекали тата, але він не прийшов додому. Аж через два місяці татів лист-трикутник із далекої Кандалакші сповістив, що тато не приїде, бо розпочалась фінська війна. Історія мало розповідала народу про цю війну, а вона була тяжка і болісна. В умовах глибоких снігів і північних морозів Червона Армія несла великі втрати. Тата врятувало поранення. В 1940 році ця війна скінчилась і тато повернувся додому, а в Європі вже гриміла Велика війна — друга світова, яку пізніше наш народ назве Вітчизняною. Не пройшло і року, як ця війна увірвалась в наші українські оселі і запалила свій чорний смолоскип біди на довгі і страшні роки.

Село наше проводжає своїх вояків на війну. Ми всією сім’єю теж проводжаємо тата на війну. Йдемо до сільради на збірний пункт. Моя маленька долонька тоне у великій мозолистій, гарячій татовій долоні. Він мовчазний і зосереджений. На репліку сусіда: “Ми їх шапками закидаємо”, він сказав: “Ти на фінській не був? А я був”. І замовк. Майдан, вщерть наповнений людьми, вирує, лементить, голосить. Крізь цей гамір чути уривки “Маршу слов’янки”, що линуть із мідних труб, а я, семилітня дитина, дивлюсь на дорогу, на якій зараз покажеться війна — страшна, потворна Баба Яга із клюкою, а кругом неї потвори — німці, яких наші односельці будуть закидати картузами. Гріє тепле сонечко і не видно ніякої війни і німців.

Їх, німців, ми побачили через якийсь час, коли у село увірвалась колона німецьких автомашин. Ми, дітвора, стояли під будинком сільмагу і німо дивились на це видовисько. Ось зупинився перший автомобіль і водій щось питає в жінки, що зупинилась на узбіччі дороги. Вся колона зупинилась. Раптом з автомобіля проти нас залунала автоматна черга і кулі засвистіли над нашими голівками. Ми всі разом упали в сірий запилений шпориш біля дороги, а на машині несамовито реготали чужинці.

Потім була фашистська окупація, страшна, голодна і тяжка. Ворожа бомба розбомбила півшколи в нашому селі, ворог розстріляв лебединську підпільну організацію, вигнав наш молодий цвіт у фашистське рабство до Німеччини і встановив свій окупаційний режим. Одного пізнього осіннього дня ми з його порядком познайомились.

Мама без дозволу поліції не пішла на роботу. Сусідка встигла попередити, що до нас ідуть німці і поліцаї. Мама сховалась на горищі сарайчика і потягла за собою драбину. З нами, малими, і бабусею не довго розмовляли. Один жест німця і поліцай побіг палити сарай. А там мама! Ми кинулись до німців, з плачами і криками, повзаєм, хватаєм за чоботи, за поли шинелі. Дивно, фашисти наказали погасити вогонь. Так мама залишилась жива.

Окупована Україно, яким було наше життя тоді, коли молох війни тебе трощив. Єдине, що допомагало вижити — це єдність, згуртованість і доброта людей. Люди ділились останнім дрібочком солі чи кусочком хліба. Якщо зранку у когось закурив дим із димаря, то сусіди біжать із черепочками, щоб взяти кілька жаринок розпалити піч у своєї оселі. Ніхто нікому не відмовляв у допомозі.

Та ось бурелом війни покотився на захід. Перша весна у визволеній України принесла свої турботи. Треба орати землю, сіяти хліб. Чим? А скільки дітей за три роки війни не мали і думки про навчання в школах. Ось чиясь мудрість організовує людей на весняні польові роботи. І жінки фронтовиків запрягають свої корівчини у плуги і обробляють поля, сіють хліб на майбутнє життя. Ось вона, мудрість керівників, за два місяці до літа скликає нас, дітей на навчання, до школи. І ми, діти великого села Лебедин йдемо до школи, йдемо без шкільного приладдя, йдемо до напівзруйнованої школи, йдемо вчитись. Ще гримить війна і на фасаді школи нас зустрічає великий плакат “Вперед, на Захід”, а нас кличе дзвінок на урок. Ми заходимо в класи без парт, сідаєм за змайстровані із дощок якісь старі столики і розклад нам пропонує уроки. Дивно, бо серед уроків є навіть урок співів. Ось він, цей урок співів у нашому другому “б”. Наша вчителька Марія Іванівна запропонувала нам пісеньку “Ой на горі жито — сидить зайчик”. Вона її проспівала, проказала слова. Ми мовчали. Ми так згорьовані війною, зосереджені і суворі, мовчали. Вона ще раз заспівала і підбадьорила нас. А ми мовчали. раптом вгору злетіла худенька дитяча рука і хриплуватий голос запропонував: “Я заспіваю”. Із заднього ряду піднявся хлопчина, підійшов до вчительського столу, глянув на клас і... заспівав: “Кто сказал, что надо бросить песни на войне? После боя сердце просит музыки вдвойне».

І заглянуло сонечко в клас, і посвітлішали обличчя в дітей, і засяяли теплі смішинки в очах нашої вчительки. Ми будем співати.

Гримить війна на Заході, летять чорними воронами похоронки в оселі українських сімей-сиріт, лягають у свіжі могили європейської землі наші бійці-визволителі від фашизму народів Європи, тріщать стіни освенцімів, равенсбруків, люблінів, маутхаузенів, дахау, майданепів. Народи Європи, ви забули про зими цих концтаборів, про міцні дороги, що вистелені попелом спалених мільйонів людських житті. Чи знаєте ви, європейці, як пече біль втрати батьків, синів, сестер і братів, що навіки залишились живими лише в нашій пам’яті?

Гримить війна, а ми в школі на новорічній ялинці зустрічаємо новий рік. На невеличкому столику стоїть наш однокласник Олег, перев’язаний білою полотнинкою, а на ній напис — 1945 рік. Ось він довгожданий і такий радісно-болісний рік, що приніс Перемогу. Перемога і мир! Немає війни, не летять похоронки! Будемо жить!

Війна залишила по собі страшну данину, за яку розплачувались діти. Дитяча цікавість гонила дітей у недавні окопи, яри і ліси, де причаїлась покинута зброя. Вона шматує дитячі тіла, калічить і нищить юні життя. Дарма плачуть на шкільних лінійках мами загиблих учнів та їхні вчителі і ми, їхні друзі. Діти шукають вибухівку і гинуть, інколи гинуть по кілька дітей із однієї сім’ї.

Давно це було.









ТОП-СТАТЬИ
Номер # 17, 30.04.2003
ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ Замість суду — житловий будинок для еліти? Фронтовий щоденник: Як працюють фронтові шпиталі Фронтовий щоденник: Військовий капелан про свою роботу на війні Олимпиада 2022: новичок в лидерах. Фронтовий щоденник: Як Черкащани живуть на війні Репотажі з фронту Сьогодні в телеефірі Антени-плюс: Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" для мобільних мереж 2G та 3G Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" Чому москалі такі?
Дайджест Вартість проїзду у громадському транспорті малє становити не вище 2,7 грн? Спроба переворота в Україні призначена на 22 лютого? Откровения российского окупанта: почему он убивает украинцев? (відео) В Лугандоні вважають наше сало наркотиком! Экономика РФ летит в пропасть Унікальний вітровий генератор зробив винахідник з Черкащини Народний синоптик прогнозує теплу зиму О Золотой Орде и Киевской Руси, или почему Маркса не издавали в СССР?
Главная | Новости | Статьи | О нас | Выпуск новостей (видео) | Он-лайн трансляция «Антенна-плюс»
bigmir)net TOP 100
©«Антенна», 2009
посетителей: 281 хитов: 6989
вчера: 780/26432
время генерации: 0.025660037994385; SQL запросов: 11