Медиагруппа «Антенна»  

Від ікон до металу

Галина БЕРЕЗЕНКО# 15, 16.04.2003

Він каже, що почав малювати, бо “не було чого робити”. Спершу пензлик доводилось прив’язувати до неслухняних пальців. Два місяці він писав ікони, лежачи на боці. До цих образів тепер піднімають погляди в’язні, звертаючи свої молитви і каяття до Бога. А молодий художник у інвалідному візку, економіст за фахом, відклавши у бік пензлі і фарби, шукає певності у металі.

Обабіч східців, що ведуть у під’їзд панельної дев’ятиповерхівки, прилаштовано дошку із ДСП. Вона слугує помостом, по якому рідні або сусіди спускають інвалідний візок — так Володимир Супрун вибирається у світ.

Потрібна квартира на другому поверсі. Володя відчиняє двері сам — батьки кудись поїхали. Вправно маневруючи у вузенькій вітальні, запрошує до кімнати. Дивно, але у квартирі художника не видно картин, ікон...

— Картини? — перепитує Володимир, дістаючи із шафки якісь папки. — Розібрали усі — то друзі, то знайомі. Ікони у селі у бабусі, іконостас — у церкві. Акварелі із пленеру в Києві мандрують Голландією. Певне, якісь і у приватних колекціях осіли. А художник собі ще намалює.

Картини таки знаходяться. Із папки Володя видобуває декілька кольорових ксерокопій — краєвиди Києва, Софіївки, Конча-Заспи. Знаходяться й ікони — зображення Богородиці. Сувора північна Мадонна із темним ликом і світла, легка Діва із Дитям у візантійському стилі.

— Я зараз трохи іншим займаюсь, — пояснює Володимир. — До малювання повернусь взимку, коли стану “невиїзним”. А літо можна і взимку намалювати.

Прив’язаний пензлик

Потребу малювати Володя відчував мало не з пелюшок. У Супрунів — це родинне, по жіночій лінії. Малюнки п’ятирічного Супруна-молодшого відзначили дорослі фахівці — його роботи потрапили кудись далеко за кордон на міжнародну виставку. Тому іншого бути не могло — Володя пішов до дитячої художньої школи і з успіхом її закінчив.

Травма, що нині обмежує його свободу пересування у просторі, трапилась улітку 1990 року, коли Володі було 14. Хлопець пірнав із друзями з човна. Взагалі-то дайвінг біля Мошен практикувався тільки до обіду, коли була висока вода — по обіді електростанція її спускала. Друзі витягли Володю з води, одразу запідозривши, що щось не так. Глибина була десь півтора метри — вода не змогла пом’якшити удару об піщане дно.

Перелом шийних хребців прикував підлітка до ліжка практично на два роки. Але Володя закінчив школу. Спершу пальці не слухались: ручку чи пензля доводилось прив’язувати до пальців. А якось мама привезла із села старі, потемнілі від часу ікони.

— Мама запропонувала мені спробувати їх відновити, — пригадує Володимир. — Я цілком їх реставрував. Ікони побачили мамині знайомі — бабусі у селі: “Ой, які у вас ікони! І нам би такі!”

Слава про 20-річного іконописця дійшла до священика-настоятеля храму Різдва Пресвятої Богородиці. Батюшка замовив Володимиру розпис іконостасу для церкви у виправній колонії №62, що у Хуторах.

— Чесно кажучи, у тонкощі іконопису я не заглиблювався, — зізнається Володя. — Для цього необхідна спеціальна освіта у академії. Мені відомі канони, але щось своє я б не ризикнув писати. Отож батюшка мене детально проінструктував.

Поки писав іконостас — а це шість образів по 1,5 метри заввишки — два місяці суворо постував. Не їв ані м’яса, ані риби. Поекспериментував над власним організмом — витримаю чи ні (сміється). Одну ікону швиденько написав за три-чотири дні — ще нормально. Але два місяці — забагато. Щодня приїжджав “наглядач” — мовляв, як справи, чи, бува, чого зайвого не з’їв? Бо фарби потім обсиплються.

Писати доводилось, лежачи на ліжку чи на підлозі. Спина слабка, інакше б довго не витримала. Ось так, поповзом, два місяці — аж бік посинів. Потім ще півтора місяці лікувався. Після цього я зрозумів, що то надто велике навантаження. Тому, коли надійшла пропозиція зробити розписи для храму Архістратига Михаїла, я відмовився. Невеликі образи — так. А для іконостасу... Розпочну я, а хто потім завершуватиме?

— А які сюжети тобі замовляють?

— В основному, Богородицю з Сином. Зображення Іісуса Христа —“Благословіння”. Інколи побачать зображення на календарі — ось ми таку ікону хочемо. Замовляють зазвичай на весілля, хрестини тощо.

— Платять?

— Бабці у селі можуть хіба що банку смальцю дати чи домашню курку. А за кожну з шести ікон для Хутірської церкви я отримав по 50 доларів — половина одразу пішла на спеціальні фарби.

— А як же акварелі, що потрапили за кордон?

— Щодо акварелей, то, за угодою, вони належать організації інвалідів “ІР-Фонд-Натхнення”. 1999 року Президент цього фонду Микола Подрезан організував пленер для найкращих художників на візках. П’ятнадцять днів ми провели у Софіївці, а згодом кращі з найкращих потрапили до Києва, на пленер у Конча-Заспу. Роботи художників необхідні фонду, аби привертати увагу іноземних благодійних організацій до проблем інвалідів в Україні.

Навчання і робота на візку

Залишити творчість на якийсь час Володимир змушений був через навчання і пошуки хліба насущного — не сидіти ж у батьків на шиї, коли голова працює. Цього року Володимир Супрун отримав диплом економіста у Черкаському державному технологічному університеті.

— Як викладачі ставились до студента на візку? Поблажливо чи як до решти?

— Пільги для мене були лише у тому, що міг раніш за інших заочників скласти сесію, щоб не бігати по декілька разів туди-сюди. На час сесії адміністрація вузу надавала мені кімнату у гуртожитку поблизу. Адже щоденний проїзд із Південно-Західного району до університету ми б просто не змогли оплатити.

— Зараз ти працюєш за фахом?

— Працювати я влаштувався ще до вступу в університет. Батько допоміг — він у неробочий час підробляв, займаючись металоконструкціями. Далі вже знайомі допомогли влаштуватись на фірму, зрозумівши, що у мене виходить.

Зараз я займаюсь розрахунками для замовлень — скільки металу, робітників, часу необхідно для того чи іншого виробу.

— Тобто, сухі і тверді розрахунки і ніякої творчості?

— Творчість у іншому, — Володя показує ескізи до металевих візерунчастих воріт, решіток. У невеликому фотоальбомі зображення вже готових шедеврів — виробами їх назвати язик не повертається. Химерні сплетіння кутого металу, листя, стріли. А ось — ніби вхід до печери казкового гірського короля.

Бізнес і бюрократи

— У мене і своя фірма із виготовлення металоконструкцій була, — мимохідь зауважує Володимир. — Бюрократи місцеві, хабарники завадили.

Невелику майстерню для робіт по металу Володимир задумав зробити, з’єднавши два старих гаражі — свій і дідусів. Коли ремонтні роботи були практично завершені і отримані необхідні документи у міськвиконкомі, втрутився голова місцевого автокооперативу. Він доводить, що земля довкола гаража-майстерні захоплена самовільно, а отже підприємцю-інваліду треба сплатити штраф.

— Податки я плачу, маю свідоцтво, а толку ніякого, — говорить Володимир.

— Хабарі вимагали?

— Написали! Скарги голова автокооперативу увесь час пише. До нього надійшла вказівка, аби завершив оформлення документів належним чином, але він не реагує. Світло відключив, та й усе.

Друзі по телефону

Друзі Володимира, як і він, переважно пересуваються на візках. Дружбу рятує телефон, оскільки з одного кінця міста в інший не так вже й просто дістатися. У Володі з собою увесь час радіотрубка. Найкраще влітку, коли місто виділяє кошти на різноманітні заходи для людей на візках. ТОВ “Ентузіаст” організовує виїзди на природу, на пляж.

— Минулого року ми з “Білим Лотосом” подружились, — пригадує Володимир. — А для нас окремо виділили пляж. Я здивувався — навіщо його заасфальтували? А це, виявляється, щоб ми могли в’їжджати на візках і “Запорожцях”.

Нещодавно Володимира Супруна було обрано заступником голови товариства інвалідів “Ентузіаст”, тому зараз він вникає ще й у громадську роботу.

Про людей і Бога

— Що б тобі хотілося змінити у суспільстві?

— Зараз у людей дуже багато заздрощів. Якщо людина на візку починає заробляти гроші, їй починають заздрити і встромляти палиці у колеса. Хотілося б, щоб цього ницого почуття не було — адже у них є руки-ноги, тож можуть якось заробити. Хотілося б зламати стереотип, що якщо людина є інвалідом, отже, має сидіти у центрі міста і просити милостиню. Насправді жоден інвалід там не висидить, ще й на морозі — для цього потрібно неабияке здоров’я.

— Як вважаєш, Бог прихильний до тебе?

— Я не є аж надто глибоко віруючим. Але, мабуть, прихильний. Певне, у мене б нічого не вийшло, якби Бог не дав мені таланту.









ТОП-СТАТЬИ
Номер # 15, 16.04.2003
ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ Замість суду — житловий будинок для еліти? Фронтовий щоденник: Як працюють фронтові шпиталі Фронтовий щоденник: Військовий капелан про свою роботу на війні Олимпиада 2022: новичок в лидерах. Фронтовий щоденник: Як Черкащани живуть на війні Репотажі з фронту Сьогодні в телеефірі Антени-плюс: Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" для мобільних мереж 2G та 3G Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" Чому москалі такі?
Дайджест Вартість проїзду у громадському транспорті малє становити не вище 2,7 грн? Спроба переворота в Україні призначена на 22 лютого? Откровения российского окупанта: почему он убивает украинцев? (відео) В Лугандоні вважають наше сало наркотиком! Экономика РФ летит в пропасть Унікальний вітровий генератор зробив винахідник з Черкащини Народний синоптик прогнозує теплу зиму О Золотой Орде и Киевской Руси, или почему Маркса не издавали в СССР?
Главная | Новости | Статьи | О нас | Выпуск новостей (видео) | Он-лайн трансляция «Антенна-плюс»
bigmir)net TOP 100
©«Антенна», 2009
посетителей: 616 хитов: 27035
вчера: 634/35795
время генерации: 0.0091300010681152; SQL запросов: 11