Медиагруппа «Антенна»  

Слідами спецназу

Галина БЕРЕЗЕНКО# 12, 26.03.2003

Чи був спецназ у хуторській зоні? Якщо був, то навіщо?
Саме це і намагалася з’ясувати «Антенна»

Зона просить захисту від «масок»

Ув’язнені, що відбувають покарання в ЧВК-62 (с.Хутори), та їхні родичі були неймовірно стурбовані можливістю повтору навчань підрозділу спецназу на початку квітня. На знак протесту проти візиту “масок” в’язні погрожували почати “масовий суїцид”.

Декілька “новоселів” Хутірської зони звернулися до Генерального прокурора Святослава Піскуна із заявами, у яких звинуватили співробітників колонії у побоях та приниженні гідності в’язнів. Засуджених, що прибули в ЧВК-62 наприкінці березня, за їх словами, “дуже тепло” зустріли: відразу поставили на “розтяжку” ще в карантині і змусили кричати: “В зоне должен быть порядок!”. Тим, кому цей ритуал не припав до душі, табірна охорона пояснила, що вони не праві, “весомо, грубо, зримо”. Але в’язні вважають, що таким чином табірна адміністрація порушила 28-му статтю Конституції, у якій ідеться про неприпустимість тортур.

“Старожили”, яким теж за їх словами довелося “скуштувати” розтяжку на холоді без теплих речей, розцінюють це як своєрідну спробу спровокувати заворушення серед ув’язнених. І без цього зона — не престижний санаторій. Як твердять в’язні, опалення практично не працює, вікна бараків закриті целофаном і фанерою замість скла, у промзоні узагалі холод, а у медсанчастині — давно прострочені ліки. Окрім того, молодші чини охорони, твердять в’язні, повсякчас намагаються вимістити своє невдоволення життям на зеках і словом, і ділом. Отож при найменших натяках на заворушення цілком виправданим, вважають в’язні, стане введення до зони для навчань підрозділу спецназу.

Як писала “Антенна” у №3 за 2002 рік, підрозділ Дніпропетровського спецназу, у зону дії якого входить і Черкаська область, вже “гостював” тут із навчальною метою на початку листопада 2001 року. Автор статті “Кровавые тренировки в Хуторской зоне” писав, що тоді два десятки добре натренованих та екіпірованих молодців 28-29 жовтня нагрянули до ВТК-92 (колонії суворого режиму у селі Старі Бабани Уманського району), а пізніше, 1 листопада, спецназ “завітав” до Хуторів — ВТК-62 (колонії посиленого режиму). “Маски”, як їх прозвали на зоні, відпрацьовували прийоми рукопашного бою та силового затримання, тренуючись, зрозуміло, не на кішечках.

Відомо, що по завершенні масштабних тренувань низці засуджених, що відбувають покарання в ВТК-62, знадобилась допомога медиків – принаймні, “швидка” сюди виїжджала. Також відомо, що після навчань спецназу до ШІЗО (штрафного ізолятора) та до ПКТ (приміщень камерного типу, де засуджений може перебувати до шести місяців) було відправлено масу народу, а один із засуджених був відправлений для подальшого відбування покарання до в’язниці закритого типу.

Після цього візиту спецназу у всі інстанції, у тому числі і до уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової, полетіли скарги і заяви від засуджених та їх родичів про нелюдське ставлення з боку спецназу. Хвиля скарг і втручання Карпачової, ймовірно, змінили плани керівництва Держдепартаменту з питань виконання покарань. Принаймні, розмови про заплановані на друге півріччя 2002 року навчання припинились.

Але минулого тижня до редакції “Антенны” завітала мати одного із засуджених, який відбуває покарання у Хутірській зоні, Світлана Авраменко. Ув’язнені повідомили їй, що введення спецназу нібито вже заплановане на 1-е квітня. Такий ось першоквітневий гумор. За словами жінки, їй також вдалося поговорити із представниками департаменту виконання покарань, які були делеговані зі столиці у черкаську виправну установу. Представник департаменту не заперечував, що такі навчання відбудуться, навпаки, запевняв матір ув’язненого, за її словами, що навчання вже погоджені із прокуратурою Черкаської області і відбуватимуться вони під її суворим наглядом. Але жінка, пригадуючи, що їй розповідали дві вчительки табірної школи – на їхніх очах двоє “орлів” б’ють ув’язненого, а прокурор безпристрасно стоїть поруч, - не вірить нічиїм запевненням. В’язні передали на волю записку, яку ми дозволимо собі зацитувати: “1 квітня, у випадку введення ОМОНу, почнуться масові побиття і приниження. На це зеки вже готові відповісти масовим суїцидом. Будуть кидатися з вікон, різати собі вени тощо (як це вже було у деяких зонах). Можливо, наша смерть зупинить садистів у масках! Адже писати скарги немає сенсу, оскільки їх не випустять за зону, вони щезнуть без сліду, як вже було не один раз”. Наразі стурбованість ситуацією висловив і президент благодійного фонду “Справедливість і милосердя” Олександр Тарасюк, який направив звернення до департаменту з питань виконання покарань. У зверненні правозахисник вказує, що фонд вважає наміри провести навчання спецназу на території установ по виконанню покарань “недоцільними і малозрозумілими з точки зору закону”. І, як останню надію зупинити загрозу, родичі засуджених направили телеграму уповноваженому з прав людини Ніні Карпачовій.

Спецназ приходив в’язнів тільки... налякати

Начальник Черкаського управління Державного департаменту з питань виконання покарань підполковник внутрішньої служби Сергій Мирончук, певне, почувався дещо спантеличеним, коли 31 березня у його кабінеті з’явилося аж троє журналістів — кореспондент одного із всеукраїнських каналів, її оператор і кореспондент “Антенны”. Ну, спантеличеним настільки, наскільки може почуватися людина, що вже 18 років служить у пенітенціарній системі і готова упереджувати будь-які спроби навіть кинути тінь на цю саму систему.

Розмова почалась приязно-вимушено. Підполковник Мирончук одразу підтвердив, що спецпідрозділи у департаменті таки існують: “Такі спецпідрозділи є у департаменті, але вони ніяких тренувань в установах (по виконанню покарань. — Ред.) не проводять... Якщо у нас навіть виникає потреба — от такі масові заходи ми не маємо відпрацьовувати в установі”. Згодом Сергій Миколайович, щоправда, підтвердив і факт візиту спецназу у ЧВК-62: “... Спецназ був минулого року за нашою вимогою, оскільки у нас були підстави вважати, що у колонії може бути якась протидія адміністрації. Щоб показати, що у департаменті є сила, яка здатна незаконні дії ув’язнених подавити. ... Але вони там нікого не били, просто зайшли, аби справити певний психологічний вплив. Вони нікого не били, оскільки дуже чітко проінструктовані.

Власне, ми ж крокуємо до Європи, у нас постійно присутні інспектори Ради Європи. Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова контролює ці питання — особливу увагу вона приділяє місцям позбавлення волі. Просто так проти середньостатистичного засудженого ніхто спеціальних заходів не застосовуватиме”.

Заяви ж новоприбулих в’язнів до Генпрокурора про побиття, датовані кінцем березня, написані ними ще раніше, у СІЗО, переконаний Сергій Мирончук. Він припускає, що у ізоляторі заявникам трапилися досвідчені колеги по камері, які й порадили написати скарги. На розмову зі скаржниками, за словами Мирончука, прибув до Хутірської зони заступник голови Держдепартаменту генерал Михайло Вербенський. (Ризикну припустити, що йдеться про якісь невідомі нам заяви в’язнів. Оскільки саме ті, про які ми довідались, на момент розмови із Сергієм Мирончуком до Генпрокурора не були відправлені. — Авт.).

Що ж до умов утримання в’язнів, то підполковник Мирончук запевняв, що не такі вони страшні, як пишуть засуджені. Черкаська область, за його словами, посіла минулого року 2-е місце у рейтингу з комунально-побуто-вого забезпечення і харчування ув’язнених у виправних закладах. А колонія у Хуторах має 3-тє місце в Україні за показниками побутових умов — харчуванню, одягові, температурному режимові у приміщеннях. “Це при тому, що держава нас профінансувала лише на 23% від потреби”, — зауважив Сергій Мирончук.

Таксі до зони

Зрозуміло, що ми не могли не поїхати до колонії №62 1 квітня, хоча й мали усі підстави вважати, що до нашого приїзду там якось підготуються. Часу на переставляння бараків було, в принципі, замало — лише напередодні, 31 березня, начальник черкаського управління Департаменту із питань виконання покарань Сергій Мирончук представив нас начальникові ЧВК-62 підполковнику Василю Колодчину.

Дорогою таксист, дізнавшись, куди ми їдемо, пригадує, що мав колись виклик до зони: “Хлопці тільки-но звільнились, викликали таксі: “Шеф, до Умані!”. Там бабок у них неміряно, навіть дівчат туди, кажуть, замовляють”.

Старий добрий Оззі Осборн у машині допомагає прокинутись, холодний вітрюганище біля стін колонії остаточно зганяє рештки сну. Трохи потовкшись біля входу до штабу, одержуємо дозвіл пройти до начальника у кабінет. Поки що ніяких ознак присутності спецназу не видно. Заступник начальника ЧВК №62 Сергій Тупиця демонструє нам спершу фото із виставки картин в’язнів, публікації і вірші в’язнів. Зараз саме ведуться переговори із видавництвами про публікацію збірки віршів поетів-в’язнів. Начальник, Василь Васильович, тим часом демонструє, як працює нещодавно встановлена на території виправної установи система відеонагляду — 22 камери по периметру, усі мають вихід на комп’ютер. Одна із камер демонструє, як по території іде одинокий охоронець. І знов-таки, ніяких слідів спецназу.

— Спецпідрозділ приїжджав до нас минулого року, — говорить Василь Васильович. — Вивели одне відділення, вишикували, провели обшук у приміщенні, вилучили недозволені речі і завели назад. Надалі співробітники спецназу проводили заняття для наших працівників.

За словами Колодчина, нещодавно було чотири скарги від новоприбулих в’язнів і з цього приводу Держдепартамент з питань виконання покарань попросив адміністрацію виправного закладу розібратися. “Скарги виявилися необгрунтованими, — говорить Василь Колодчин. — Чому так? Заяви про побиття були написані ще у СІЗО, до прибуття засуджених”. Проконсультувати засуджених, вважає Колодчин, могли “товариші по нещастю”, з якими їм якимось чином вдалося поспілкуватись — або під час перевезення, або у суді. “А ці скарги вийшли, скоріше, через адвоката”. Серйозних претензій до адміністрації колонії від ув’язнених, викликів адвокатів, за словами Колодчина, досі не було, хоча вони мають на це право у випадку чого, вимагати захисника. Навпаки, є подяки. “У нас навіть лідера серед ув’язнених немає, так званого авторитета, — продовжує Колодчин. — І ніхто не хоче бути ним. Усі питання, скажімо, призначення завгоспів, обговорюються на раді колективу ув’язнених”. (“Хм, табірна демократія?” — подумалось).

А остання втеча з колонії, як нам вдалося з’ясувати, трапилась аж 1991 року.

У черкаській виправній колонії, збудованій 1962 року, зараз утримується 2239 в’язнів від 18 до 64 років. Усі вони вперше потрапили за грати, хтось за тяжкі злочини такі як вбивство, а хтось за злочини, що з погляду здорового глузду є дрібницями — вкрадені у сусіда чоботи. На в’язничному виробництві, запевняє адміністрація колонії, в’язні можуть непогано заробити. Хоча ставки, прямо скажемо, невеликі. Тут виробляється тротуарна плитка, пам’ятники, огорожі, рефрижератори, меблі, працює власна пекарня. По виході звільнені можуть отримати усе зароблене і накопичене готівкою. Так що цілком вистачить і на таксі з Черкас до Умані, ще й лишиться. Також в установі є школа, де ув’язнені можуть здобути повну середню освіту, курси з англійської, бухгалтерії. Діє літгурток, музичний ансамбль. На території виправної установи розгорнули свою діяльність по спасінню заблудлих душ і повернення їх на шлях істини громада євангельських християн-баптистів і традиційна Православна церква.

* * *

Поблукавши виробничими приміщеннями, ми нарешті дістаємось житлової зони. Барак, у який нас запрошено, має статус зразкового. На ганку граються двоє крихітних чорних кошенят. Вони настільки вертляві, що їх ніяк не вдається сфотографувати. Вікна у зразковому приміщенні цілі і не загратовані. У вітальні висять усілякі агітаційні матеріали, розпорядок дня і розпорядок побачень.

У довгій кімнаті щільно одне до одного стоять металеві двоповерхові ліжка із не зовсім свіжою білизною на постелях. Подушку у чорній наволочці охоронці намагаються від нас сховати. “Не по уставу”, — пояснює Василь Васильович. А в’язні, що працюють у другу зміну, тим часом скупчились у сусідньому невеличкому актовому зальчику, де стоїть телевізор, який можна тут дивитись лише із 19.00 до 20.00. Можливо, адміністрації дуже хотілося, щоб журналісти одразу побачили, чим тут в’язні займаються у вільний час — грають у шашки і нарди (карти тут категорично заборонені, як азартна гра. Також, як запевняє начальник ЧВК Василь Колодчин, в установі вдалося побороти й інше соціальне зло — наркотики. Навіть легкі).

“Ну, як тут годують?” — звертається один із співробітників адміністрації, що нас супроводжують, до сумного в’язня років 50-ти на вигляд, який сидить, втупившись у одну точку. “Та нічого”, — відповідає той. “Пойдьот чи гарно?” — втручаємося ми. “Пойдьот”.

* * *

А ось нарешті і ті, з ким нам необхідно було зустрітись. Михайло Крикливий, мати якого, Світлана Авраменко, звернулась до “Антенны”, і Дмитро Дрозденко, голова місцевого “профкому” в’язнів.

Михайло видається якимось знервованим, говорячи про звернення своєї матері: “Вийшло так, що вона толком нічого не знає. Вона вирішила діяти самостійно. Трохи з чуток... Тобто точної бази даних у неї не було. Звинувачення до адміністрації? Я просто насправді не знаю, що то були за звинувачення... Скільки я у таборі знаходжусь, протиправних дій до мене не застосовувалось. Про інших сказати не можу. Деякі з них потрапляють сюди нізащо. Звісно, вони залякані”.

“Тут спецназ проводив режимний захід, — говорить Дмитро Дрозденко. — Вони в основному вилучали заборонені речі. Я іншого не знаю, що вони ще вилучали”. На інші відповіді ми і не сподівалися. Чи варто чекати від в’язнів цілковитої щирості у присутності адміністрації? Але чи буде об’єктивною мати, чию дитину названо вбивцею?

* * *

Так ми знову повертаємось до теми спецназу, і тут з’ясовуємо, що загрози заворушень у колонії, як запевняє Василь Колодчин, не було (?!). У інтересах адміністрації, говорить Василь Васильович, передусім підтримувати у колонії порядок. Хоча нині на керівника установи покладені і ті функції, які йому раніш не були властиві, а у розпорядженні — лише 24 підлеглих.

А заборонені речі, які спецназ вилучив у однієї з бригад ув’язнених в результаті “шмону”, виявились... цивільним одягом. Який, за нашими спостереженнями, в’язні все ж носять. Можливо, за нестачею спецодягу.

* * *

Світлана Михайлівна, довідавшись, що відповів її син, злякалась, що насправді його змусили так сказати. Адже заяви в’язнів їй передав 26 березня саме Михайло.

А за дивним збігом обставин, у ніч із 30 на 31 березня у дворищі Світлани Авраменко трапилась пожежа. Згоріла комора. Пожежники приїхали, коли вже зайнявся дах.









ТОП-СТАТЬИ
Номер # 12, 26.03.2003
ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ Замість суду — житловий будинок для еліти? Фронтовий щоденник: Як працюють фронтові шпиталі Фронтовий щоденник: Військовий капелан про свою роботу на війні Олимпиада 2022: новичок в лидерах. Фронтовий щоденник: Як Черкащани живуть на війні Репотажі з фронту Сьогодні в телеефірі Антени-плюс: Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" для мобільних мереж 2G та 3G Інтернет-трансляція телеканалу "Антена" Чому москалі такі?
Дайджест Вартість проїзду у громадському транспорті малє становити не вище 2,7 грн? Спроба переворота в Україні призначена на 22 лютого? Откровения российского окупанта: почему он убивает украинцев? (відео) В Лугандоні вважають наше сало наркотиком! Экономика РФ летит в пропасть Унікальний вітровий генератор зробив винахідник з Черкащини Народний синоптик прогнозує теплу зиму О Золотой Орде и Киевской Руси, или почему Маркса не издавали в СССР?
Главная | Новости | Статьи | О нас | Выпуск новостей (видео) | Он-лайн трансляция «Антенна-плюс»
bigmir)net TOP 100
©«Антенна», 2009
посетителей: 608 хитов: 18059
вчера: 765/21950
время генерации: 0.018460988998413; SQL запросов: 11